Уже майже 40 років я є мешканцем Франківського району Львова. Я пам’ятаю та знаю його дуже різним. У роки мого дитинства радісним, який купається у зелені. Суворим і стурбованим у 90-ті, закоркованим та спокійним – в останні роки…  Та завжди вважав цю частину Львова найбільш комфортною для життя.

З його зеленими дворами біля багатоповерхівок, яблунями та черешнями біля приватних будинків, озерами на «Партизанській», вуличками Кастелівки, «Горіховим гаєм» чи ставком біля поліклініки на Симоненка. Парковими алеями біля лікарні на Кульпаркові, сучасними супермаркетами на Науковій чи Володимира Великого, монументальною архітектурою Нового ЦУМу чи «рибками Океану».

Затишним район зробили насамперед люди. Я пам’ятаю свій двір, де ми малими мали безліч забав на галявинах посеред дерев, які фактично на пустирях садили наші діди та батьки. В умовах радянського тоталітаризму та соціалістичної індустріалізації люди розуміли, що розраховувати на елементарний комфорт чи благоустрій можна винятково за рахунок власної ініціативи. А апелювати до держави чи міської влади було просто безглуздо, а подекуди навіть небезпечно.

Мешканці самі дбали про те, щоб їхні двори були засаджені деревами, а дитячі майданчики не нищили вандали. Зрештою і дитячі майданчики також створювали своїми руками, усією громадою, оскільки інших варіантів не було.  Усі мешканці нашого будинку періодично збиралися разом і самі створювали свій добробут.  Без примусу, без нарікань, але з високим рівнем самоорганізації та соціальної відповідальності за якість власного життя та умови, в яких ростимуть їхні діти. Саме з того часу я добре усвідомив: чужих дітей не буває, бувають лише байдужі дорослі. Саме байдужі дорослі допускають, щоб у парках вирубували дерева, озера перетворювались на болото, а на дитячих майданчиках паркували автомобілі.

Час не стоїть на місці, змінюється місто та умови життя у ньому. Втім здатність щодня звертати увагу на якість свого міського побуту, цікавитися тим, що відбувається навколо, має залишатися не змінним. Але для цього потрібно, аби громада справді відчувала себе єдиним цілим, а не діяла за принципом: мої інтереси – лише в межах моєї квартири.

Нещодавно довелося посваритись зі знайомим, якого знаю з дитинства. Він припаркував  авто на газоні біля будинку. Питаюся: «Навіщо ти так робиш? Хочеш, щоб твої діти гуляли по траві, чи по болоті?». Відповідь мене вразила: «А шо то твій газон? Он сусід також так паркується!». І знову згадав, як нас малих «виховували» (іноді фізично), якщо ми починали ганяти м’яча не поміж великих дерев, а там, де лише висадили молоді саджанці. І жоден сусід, якщо бачив, що хтось чинить шкоду в дворі, не стояв осторонь і не чекав, поки хтось інший на це зреагує. На жаль, ми поступово стаємо байдужими. Це звучить банально, але ми надто мало спілкуємося між собою. Зараз мешканці одного під’їзду, не кажучи вже за весь будинок, не знають своїх сусідів. І така роздрібленість робить нас слабшими.

Треба бути вимогливим до влади, але також і до себе. Не нищити, а дбати і доглядати за тим, що є. Якщо є невдоволення життям на вулиці, у районі, спільно боротися за свої інтереси. Наприклад, є гарний приклад відстоювання громадою «Горіхового гаю». Але ж так само мешканці можуть дати початок повному відновленню і двох ставків поруч із цим парком, створити якісний зелений простір навколо ставка на вул. Симоненка, зрештою просто відновити газон чи висадити з десяток нових дерев біля своїх будинків.

Під лежачий камінь вода не тече. Неодноразово чув скарги на роботу трамваю «трійки». Що можуть зробити мешканці? Та, перш за все, не бурчати під ніс лише на зупинках чи у трамваї, а згуртуватись та спільно вимагати нормального і якісного руху транспорту. Хочемо, щоб вулиці не були масово заставлені кіосками, «будками» і наливайками? То давайте спільно вимагати приведення до ладу торгової зони біля Нового ЦУМу, місцевих ринків, ставити питання про припинення цього неподобства. Нема «чужих» парків, садочків, шкіл, дитячих майданчиків. Це все наша спільна власність і за неї маємо разом стояти стіною. Але не тоді, коли вже пізно щось зробити, а сьогодні, зараз, щодня, завжди!