За сім років звикли, що війна? За рік перестали боятися коронавірусу? Втім новини крайніх днів, тижня мають спонукати кожного задуматися не лише про власні клопоти, а усвідомити – країна зараз має два фронти, втримати які вкрай важливо.

Агресор стягує свої війська, збройну техніку під кордон. Що на думці у ворога: збочене бажання лише похизуватися своїми ресурсами, залякати погрозливими заявами чи агресивний потужний військовий натиск, – важко спрогнозувати. Наступного тижня буде рівно сім років від початку АТО, яке пізніше перейменували в ООС. Чи не стане ця весна часом для нової назви, коли війну таки офіційно назвуть війною?

Водночас у лікарнях свій фронт і своя боротьба. Рік тому ми стежили за коронавірусною статистикою в Італії, були шоковані цифрами, співчували. Але зараз також дійшли до тією межі, коли цифри повинні, якщо не лякати, то застерігати: майже пів тисячі померлих щодня, лідерство за темпами поширення хвороби.

Звісно, нам не звикати до випробувань. Тим паче, що маємо надійних бійців на обох фронтах – наші воїни, наші лікарі. Складно, важко, нестерпна втома, але вони боряться. Але їм потрібна наша підтримка, повага до того, що роблять, відчуття, що ми єдині з ними. І висловлювати це можна по-різному: від слів подяки до виконання правил особистої безпеки у час карантину, дотримання інформаційної гігієни в соцмережах. Основне – не вдавати, що і війна, і пандемія – це лише справа тих, хто має бути на передовій через професійний обов’язок.